Трагічні долі політичних емігрантів на Рівненщині мовою протоколів та вироків

  • СУСПІЛЬСТВО
Чтв, 11/23/2017 - 13:29

У Рівненському краєзнавчому музеї відкрилася виставка, присвячена представникам української політичної еміграції, які мешкали на теренах Рівненщини у 20-30-ті роки ХХ століття. Невеличка експозиція складається із архівних матеріалів, документів та фото із фондів музею, які розповідають про долі кількох учасників Української революції 1917-1921 рр., державних службовців та військових, які в листопаді 1920 р. були інтерновані на території Польщі. Після встановлення на теренах Західної України радянської влади, протягом 1939-1941 рр.,  більшість із них cтали жертвами політичних репресій.

Як розповідає організаторка виставки, ст. науковий співробітник відділу історії РОКМ Наталія Гавриш, до створення такої виставки її надихнула книжка доктора історичних наук, професора кафедри історії України РДГУ Руслани Давидюк про діячів УНР, які мешкали на території Рівненщини у міжвоєнний період. Після поразки Української революції ці люди залишились вірними своїм переконанням і не полишили мрію про відновлення української держави. Вони жили у Рівному та інших населених пунктах нашого краю, що належав тоді до Волинського воєводства і входив до складу Другої Речі Посполитої, та брали активну участь у суспільно-політичному житті. Доля їх склалася по-різному, і, на жаль, ці люди не змогли залишити після себе ні спогадів, ні біографій. Тому про їхнє життя і діяльність ми можемо дізнатися лише із кримінальних справ, які були заведені на них співробітниками НКВС після на встановлення на території Західної України радянської влади.

- Фактично йдеться про певний феномен, коли українці, які боролися за українську державу, стали емігрантами на власне етнічних українських територіях - на західноукраїнських землях, - розповідає Руслана Давидюк. - Поразка Української національно-демократичної революції, встановлення більшовицького режиму на території Радянської України унеможливила там перебування тих, хто воював в Армії УНР і хто був політичними, громадськими діячами періоду Центральної Ради, Гетьманату Павла Скоропадського чи періоду Директорії УНР. Відтак вони змушені були виїхати у політичну еміграцію, початком якої вважають листопад 1920 року, коли Армія УНР і урядові структури на чолі з керівництвом Директорії змушені були залишити територію Наддніпрянщини і перейшли на територію Польщі.

 

Між Петлюрою і Пілсудським існувала Варшавська угода, тому у той період поляки вважалися союзниками, продовжує історик. Втім, перебування цих людей обмежувалося територією Польщі, їм не дозволяли селитися на західноукраїнських землях, оскільки польська влада переживала, що ці діячі, які мали великий досвід і активну громадянську позицію, потраплять в україномовне середовище і це може викликати небезпеку для польської держави. Тому, як правило, колішні військові мали право опинитися на західноукраїнських землях, зокрема на території Волині, тільки за двох умов: дозвіл місцевої влади, який видавався в індивідуальному порядку, і можливість працевлаштування.

Так у кінці 1923 року, за підтримки Українського центрального комітету у Варшаві, який опікувався українськими військовими, в районі Бабина виникла перша організована колонія інтернованих військових армії УНР під керівництвом генерал-хорунжого Євгена Білецького.

 

- Вважають, що на початках у Бабинській колонії працювало до 200 чоловік. Ці люди, вік яких і так вкорочували поранення, сухоти, працювали в досить складних умовах - на лісорозробках, на бурякових плантаціях. Тобто вони могли розраховувати тільки на важку фізичну роботу, попри те що серед них  були і помічники міністрів, і досить відомі в політичному житті люди, зокрема такі як Микола Багринівський, Сергій Бачинський, Степан Скрипник і багато інших, - розповідає Руслана Давидюк. - Велика кількість військових були тут самотніми, адже їхні сім’ї залишалися на території Радянської України, дехто одружувався з місцевими мешканками. Але є дуже багато свідчень про поховання емігрантів, яких ховали, як правило, самі побратими. Пізніше військові колонії були також в Цумані, Оржеві, Шпанові, які проіснували здебільшого до 30-х років.

Щодо загальної кількості емігрантів і на території Польщі, і на території тодішнього Волинського воєводства, додає Руслана Давидюк, то точну цифру наразі встановити неможливо. Хоча за опосередкованими даними вважають, що на території Другої Речі Посполитої перебувало не менше як 30 тисяч діячів Української Революції – українських політичних емігрантів. На території Волині їх перебувало приблизно 2-3 тисячі.

- Ці люди намагалися адаптуватися до громадського, культурного життя, створювали велику кількість українських громадських організацій, політичних партій, активізували кооперативний рух, часто співпрацювали із УНРівською розвідкою під керівництвом Івана Литвиненка, якого вважають одним із засновників розвідки в УПА. А ось уже в 1939 році, коли ці землі були приєднані до Радянського союзу, слово «петлюрівець, учасник Революції» фактично було синонімом «ворогу народу». Тому ті, хто не виїхали на підконтрольну нацистам Генеральну губернію, переважна частина їх була арештована. В результаті такої зачистки поняття «політична українська еміграція» перестало існувати. Це середовище було знищене. Доля цих людей склалася по-різному: хто вцілів, частина пішла в УПА, частина в Поліській січі Бульби-Боровця, а хто зміг вціліти в умовах Другої світової війни, емігрували далі на Захід.

Серед кількох тисяч таких українських емігрантів працівникам Рівненського краєзнавчого музею за сприяння Держархіву Рівненської області вдалося віднайти і оприлюднити матеріали справ восьми людей, долі яких постають у сухих рядках протоколів допитів, звинувачувальних висновків та вироків. 

- Сама біографія цих людей, які продовжували працювати на українську справу в умовах польської держави, була достатньою доказовою базою для того, щоб цих людей судити. І сама участь в армії УНР, і діяльність в органах влади УНР та в усіх цих українських громадських організаціях, з точки зору радянської влади, були антирадянськими і контрреволюційними. В сукупності все це потягло за собою дуже серйозні вироки з ув’язненням в концтаборах, а для деяких і розстріли, - додає Наталія Гавриш.

Так, на виставці представлено протокол допитів Парасковії Багринівської, дружини міністра юстиції УНР Миколи Багринівського. Тут вона розповідає, чим займалася вона та її чоловік у період Української революції, про свою діяльність у Союзі Українок, який вона очолювала у 1934-1939 роках. Її доля склалася незвичайно – під впливом пережитого, безперервних допитів її психічний стан порушився і вона потрапила не до в’язниці, як інші фігуранти кримінальних справ, а до психіатричної лікарні. І з початком німецько-радянської війни про неї, очевидно, забули. Згодом чоловік зміг віднайти її у Львові, після зайняття міста німцями, а після Другої світової війни вони виїхали на Захід і їм вдруге довелося стати емігрантами і починати все життя спочатку.

 

Найтрагічніше склалася доля Сергія Бачинського, який у період Української революції був членом Центральної Ради, секретарем президії Трудового конгресу, на якому проголошував Акт Злуки УНР та ЗУНР. Згодом він переїхав до Кременця і вів тут активну різнопланову діяльність – був засновником просвітянських хат і бібліотеки в Острозькому районі, директором Української гімназії у Дермані, очолював сільськогосподарську станцію у Новому Дворі біля Рівного. У допитах йдеться про те, що він був активістом Волинського українського об’єднання (ВУО), сприяв відкриттю Просвітянської хати, які активно діяли тоді і були осередками українського культурно-освітнього і політичного життя. Його заарештували у лютому 1940 року. В експозиції можна побачити лист-відповідь із управління Служби Національної безпеки України на запит сина Михайла Сергійовича про те, що його батько, який у 1919-20 роках був провідником Міністерства закордонних справ УНР, був арештований і розстріляний 22 червня 1941 року. Родина Бачинського після арешту була вислана до Казахстану, і про долю батька вже дізналася на початку 1990-х років, коли він був посмертно реабілітований.

 

Колишньому учаснику армії УНР Феодосію Молдованенку, який був вихідцем із Кіровоградщини, а у 20-х роках осів на Рівненщині і оженився тут, інкримінували не тільки участь в армії УНР, але й зв'язок з українською розвідкою. На звинувачувальному акті стоїть власноручний підпис наркома Сєрова, тобто судили Молдованенка в Києві, особливою нарадою при Народному Комісаріаті Внутрішніх Справ Радянського союзу.

Микита Олевський, уродженець нинішнього села Межиричі Корецького району, також був учасником армії УНР. У протоколі допиту він говорить, що у 1917-18 роках вчився у школі прапорщиків при Центральній раді. А у 1919 році служив при штабі Першої артилерійської бригади. Його звинуватили у кримінальній справі, по якій проходило 7 чоловік, всі уродженці села Великі Межиричі. Тоді був спільний вирок, і він був засуджений до 8 років ув’язнення у виправно-трудових таборах. Подальші долі цих засуджених невідомі. У кримінальній справі є відповідь на лист дружини, яка зверталась в органи державної безпеки у 1960 році з проханням про реабілітацію. Їй було відмовлено, тобто ще у 1960 році Микита Олевський вважався ворогом радянської влади.

 

Також був засуджений до 8 років ув’язнення у виправно-трудових таборах і не повернувся звідти Антон Кентржинський, секретар рівненської повітової «Просвіти», член Волинського українського об’єднання. Його звинуватили також у причетності до ОУН, що він у протоколі заперечує.

 

Ім’я Миколи Негребецького відоме рівнянам завдяки його дочці Наталії Негребецькій та її книзі «Дороги долі». Уродженець і мешканець міста Рівне, він також був учасником армії УНР, займався поширенням української національної преси у 20-30-ті роки, був членом «Просвіти», УНДО, а також належав до об’єднання «Фронт національної єдності». Був засуджений у 1941 році до ув’язнення на 8 років, але згодом після Другої світової війни вже в іншій кримінальній справі разом зі своїми юними доньками Микола Негребецький був засуджений ще до 8 років, загалом провівши 16 років у концтаборах. Помер у селищі Тучин Гощанського району на поч. 60-х років ХХ століття.

З копії листа Рівненського повітового староства, котре здійснювало нагляд за суспільно-політичним становищем на своїй території, ми дізнаємось про Олександра Карпинського як дуже авторитетну людину на Рівненщині у 20-30-ті роки. Він був головою рівненської повітової «Просвіти», сенатором польського парламенту від українців Волині у 1922-28 рр. У листі старости Рівненського повіту до воєводського правління в Луцьку, датованому вереснем 1928 року, йдеться про діяльність Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО) і, зокрема, згадується закриття «Просвіти», яку польська влада вважала філією цієї політичної партії, яка отримала дуже високі показники на виборах 1928 року.

Скрипник Степан Іванович, старшина Армії УНР, племінник Симона Петлюри, сьогодні більше відомий як церковний діяч, але це вже стосується його діяльності після Другої світової війни, коли він став главою АПЦ Північної Америки, Європи та Австралії. Але в 1930-х роках він був світською особою, жив і працював у Рівному – у польській державній установі, де захищав інтереси української громади, не вступаючи при цьому у конфронтацію із польською владою.

Мешкав Степан Скрипник у Рівному в районі Грабника разом зі своєю родиною - дружиною Іванною і двома дітьми – Тамарою і Ярославом. На виставці представлено фото, де він разом із донькою, зроблене в Холмі в 1940 році, куди Степан Іванович виїхав після встановлення на Західній Україні Радянської влади. Повернувся до Рівного в період німецької окупації, разом з Олесем Самчуком заснувавши тут видавництво «Волинь». Але вже до кінця 1941 року окупаційна влада позбавила його права на це видавництво і у 1942 році шляхи Скрипника і Самчука розійшлися. Степан Скрипник, який овдовів у 1940 році, був висвячений на єпископа УАПЦ і подальше його життя пов’язано із цією конфесією, забороненою в УСРС. Знову в Україну Скрипник повернувся лише у 1990 році. Помер у 1993 році. Ще одне цікаве фото, пов’язане з долею цією людини, передала музею онука відомого рівненського архітектора Панаса Коржанівського, старожилка Рівного Клавдія Максимівна Панасюк. У її родинному альбомі  збереглася світлина, де її мама поруч із дружиною Степана Скрипника Іванною.

Ще одна постать – Костянтин Вротновський-Сивошапка, полковник Армії УНР, у 1918-1918 рр. - голова ветеринарної управи УНР, при Директорії  - співробітник Міністерства преси і пропаганди. На виставці представлено його фото в молодості - 1913-1918 років, а також фото 1925 року, зроблене на території Польщі, де проживала родина Вротновських – батьки Костянтин і Надія та їх четверо дітей. Згодом ці четверо дітей стануть учнями Рівненської української гімназії, а Костянтин Вротновський-Сивошапка - головою батьківського комітету цього навчального закладу. Він рано пішов з життя - в 1929 році, похований на цвинтарі на вулиці Дубенській поруч із могилою свого командира, генерал-хорунжого Василя Тютюнника, який помер від тифу. Очевидно, він знайшов цю могилу і заповів, щоб їх поховали поруч.

Завершує експозицію виставки цікаве фото: група молодих людей – дітей діячів УНРівської еміграції на хуторі відомого науковця Фещенко-Чопівського, під Вишневцем. Це фото 1938 року, напередодні початку Другої світової війни. Сам Іван Фещенко-Чопівський, який у 1921 році був Головою Ради Республіки УНР, писав, що цей будиночок на Кременеччині був його кусочком України, тому що тут, на Волині, потрапляючи в україномовне середовище, він не відчував себе емігрантом, хоча польська влада постійно за ним слідкувала.

Співробітники Рівненського обласного держархіву наголошують, що у їхніх фондах зберігається ще багато кримінальних справ діячів УНР, за якими Руслана Давидюк написала, зокрема, і дослідження для книги «Реабілітовані історією. Рівненська область», а також монографію «З поляками за Україну».

Виставка «Діячі УНР, які мешкали на Рівненщині у 20-30-і рр. ХХ століття» триватиме у Рівному до січня 2018 року. 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Відкрилась документальна виставка, присвячена діячам УНР Рівненщини (ФОТОГАЛЕРЕЯ)

Коментарі

Чудовий, надважливий матеріал, завдячуючи появі якого можна і треба ВИВЧИТИ бодай маленький кусочок історії сьогочасної Рівненщини в історичному контексті України NB: з реальних джерел. Про постаті й особистості, як і долі земляків, котрі наближали і де-факто, і де-юре появу нашої Української держави взагалі мовчу. На мою скромну думку, поява такої виставки з таким серйозним матеріалом, - черговий доказ того чому саме така, здавалося б, невеличка периферична область, як Рівненська, сьогодні є такою потужно проукраїнською. Тому, шановні вчителі, викладачі історії й інших гуманітарних дисциплін, нинішні владні посадовці, усі, хто долучений до державного будівництва і є представником інтересів держави тут, на місцях, підіть на цю виставку, поведіть своїх учнів і студентів, замовте ось цих фахових екскурсоводів та "прочитайте" про такий надскладний, але такий важливий для нашого сьогочасся, період. Ну й, звісно, без зайвих лестощів - безмежна подяка музейникам , архівістам і виданню за по - справжньому затребувану інформацію.

Додати новий коментар

 

33000, Україна, м.Рівне
(0362) 60 99 93
[email protected]

 

bigmir)net TOP 100
GOLOSNO 2014. Всі права захищені діючим законодавством України. Будь-яке порушення прав переслідується у судовому порядку. Будь-яке відтворення інформації з сайту тільки з письмового дозволу редакції. Відповідальність за достовірність всіх матеріалів, розміщених на сайті, крім матеріалів, які містять посилання на інші інформаційні агентства або інтернет-видання, несе редакційна рада.