Відомий медійник розповів рівнянам, чому він просить свою Країну стати №2

  • КУЛЬТУРА
Чтв, 10/05/2017 - 15:38

Один з найуспішніших медійників Західної України Остап Дроздов розповів у Рівному про своє нове творіння, що вийшло у «Видавництві Анетти Антоненко». Це його другий роман, який автор так і назвав – «№2. Роман». Перший роман, який побачив світ минулого року, також було охрещено просто і без премудростей - «№1.Роман-вибух».

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Макс Кідрук розповів рівнянам про екранізацію своєї книжки

Питання, яке не ставилось 25 років

Під час презентації, що відбулася у рівненській книгарні «Є», письменник розповів, що у другій книзі взявся озвучити ті речі, до яких не добрався у першій. Оскільки в попередньому тексті був зосереджений передусім на собі, намагаючись показати себе як людину меншости, особистість не мейнтстрімного характеру і поведінки. Друга книжка являє собою здебільшого рефлексійний текст, де усе обертається навколо Країни, в якій ми живемо. Саме ця Країна є центральним персонажем роману, і саме вона мотивує інших персонажів, обурює їх, зачаровує, розчаровує, робить щасливими та нещасними водночас. Тут автор зачіпає передусім громадянські теми, хоча текст аж ніяк не є політичним.

- Цей текст певною мірою є умовно діаспорним, він дивиться на свою країну через відстань, - розповідає Остап Дроздов. - Для мене ця відстань була дуже потрібною, аби мої персонажі дивилися на свою країну крізь шибку автобуса, через тисячі кілометрів, можливо навіть через море і океан, аби дати для себе відповідь на запитання: «За що я маю полюбити цю країну?». І це питання «За що?» я зумисно хотів би підняти в літературі, тому що це питання ми не ставили 25 років. Натомість ми практикували майже садомазохістичну донарську любов, коли ми віддавали цій країні все, всі свої мрії, всі свої амбіції, сили, нерви, ми з нею лягали спати, вставали з нею, ми нею постійно горіли і т.д. І це не було взаємним. Тому я би хотів, аби через цей текст люди трохи поміняли оптику і тональність вимоги, щоб у розмові зі своєю країною була присутня тональність претензії.

Письменник пояснює, що його персонажі розмовляють зі своєю країною якраз такою мовою. Інколи це мова наїздів, інколи це мова шантажу, мова прохань та вимог. Але також це є мова великої любові і великого прощення.

- Це не взаємна розмова, тому що країна з людьми не говорить, і я, власне, хотів до своєї країни підійти як до особи, до істоти, майже як до людини, з якою треба будувати дуже людські стосунки на рівні обняти, коли заслуговує, і дати ляпаса, коли теж заслуговує. І для мене отаке фамільярне панібратство у ставленні до країни є дуже важливим, - додає письменник.

Стань № 2, Країно, твоя першість замахала!

Разом із тим Остап Дроздов наголошує, що його текст не є публіцистикою, якимись мемуарами чи журналістськими рефлексіями. Це власне чиста література, де дійові особи, амплітудно розкидані по роману від 20-х років ХХ століття по день сьогоднішній, показують, як країна їх отруює, ув’язнює, як вона їх мотивує та демотивує, як окрилює та позбавляє крил. Це абсолютно людські стосунки.

- І зрештою цей текст закінчується таким собі спічем, який у жанровому сенсі умовно перебуває десь посередині між псалмом чи молитвою, де мій автор звертається до своєї країни з таким запитанням: «А тепер подивись мені в очі, Країно, і скажи, за що я все ж таки маю тебе полюбити?». Тому що ми тобі ладні пробачити все, лиш би ти в нас була, але, будь ласка, стань №2, звільни місце, твоя першість замахала, тебе забагато. Дозволь, щоби номером один була людина, а не ти.

Цікаво, що таким чином письменник обігрує назву твору – «№2», ще раз підкреслюючи свою авторську фішку номерувати тексти. Адже якщо в романі «№1» номером 1 був харизматичний автор, який оголювався, проводив такий собі суспільний ексгібіціонізм, показував щось своє дуже сокровенне, то в «№2» цим номером 2 є, власне, це прохання до Країни.

-  Нас привчали любити цю країну просто так, тому що ти тут народився. І я пам’ятаю, як на мене з дитинства тиснув цей вантаж страждань, через які пройшли сотні поколінь українців. Нам втовкмачували якісь месіанські теорії про першість в галактиці, про культ бідності і скромності, і це була абсолютно донорська любов до якихось гуманітарних речей. Я ж говорю передовсім про предметну любов. Прекрасні гори, річки, полонини є в усіх країнах – ми ж маємо полюбити свою країну за те, що ми тут маємо можливість реалізуватися, стати кимось, бути щасливими і померти тут щасливими.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Рівненські письменники «варитимуть СУП»

 

Найкраще, що могло статися з Україною

Письменник пояснює, що його текст є певною мірою утопічним, але він вірить і мріє дочекатися тієї розмови поколінь зі своєю країною, коли вона перестане бути кліткою, об’єктом приреченості, а стане об’єктом свідомого вибору. Коли нове покоління буде свідомо обирати, де йому жити і бути щасливим – у Польщі, Італії, Африці, ще десь…чи в Україні. І їхня Країна цілком зможе конкурувати в цьому виборі.

- Важливо, що текст писався у візову епоху, - додає Остап. – Так, я мріяв про безвіз, але не думав, що він у нас буде. Втім, я дуже радий, що цей текст буде читатися очима покоління, яке є безвізовим. І я себе ловлю на думці, що ми так до кінця і не усвідомили усього переворотного, що відбулося, тому що у нас зароджується повністю нове покоління, яке свою країну буде просто вибирати з-поміж інших. Це найкраще, що могло статися за 25 років з Україною – коли її будуть свідомо обирати. Коли ти не будеш приреченим на життя тут, тому що твої батьки були із залізної завіси та й ти так трошки теж… А це вже буде об’єктом свідомого вибору. І це дуже добре, що це покоління вже зможе вибрати місце свого щастя.

Ода поколінню «бородатих дітей»

У цьому контексті у автора з’являється образ покоління «бородатих дітей», які не хочуть жити в старій країні, за старими правилами, натомість прагнуть випередити час, перестрибнути через ці 25 років. Адже у спадок їм дісталася дуже проблемна країна, країна-монстр, яку вони мають знищити, отруїти, переродити.

- Я хочу дочекатися розмови саме цього покоління зі своєю країною. Тому що те покоління, яке я умовно називаю поколінням залізної завіси, це покоління наших мамів, які далі обласного центру за свого життя ніколи не виїжджали, це покоління, яке жило в герметичній країні. І воно дуже заздрісне до безвізових людей, які здатні мати таку сміливість - вибрати. І при цьому, якщо це буде вибір не на користь країни, вони нікому нічого не будуть зобов’язані пояснювати. Це буде їхнє невід’ємне право вибору. Цей текст є одою тому поколінню безвізу, яких я називаю поколінням бородатих дітей, а я є адвокатом цих «бородатих дітей», - додає письменник.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Любко Дереш презентує у Рівному своє «Спустошення»

За словами автора, ця метафора народилася зі звичайного спостереження за модою на борідки у молодих хлопців, яким ще немає 20 років. Оповідач у романі трактує це в такий спосіб, що це покоління маніфестує своїми борідками свою зрілість, свою дорослість, воно просить просто відмахатися від нього, воно ніби каже батькам – поколінню залізної завіси: «Перестаньте нас виховувати, ми вже дорослі!». І таким чином вони хочуть встигнути перестрибнути цей час, випередити його, навіть всупереч йому.

- І це поспішне дорослішання - навіть візуальне - це якраз і є їхнє намагання наздогнати все це згаяне, на чому вони топталися. Тому що для них 25 років це є дуже згаяні роки. Їм у спадок дісталося мало що цінного - це дуже проблемне утворення, яким є наша країна, і це дійсно так, ми у спадок фактично передаємо монстра. І їм треба з цим всім щось робити, тому вони хочуть перестрибнути і кудись увійти в цей новий час, - розповідає письменник.

Хрускіт покоління залізної завіси

Ця думка певною мірою прослідковується і в першому тексті, зізнається львів’янин, але там це більше була футуристика, тут же вона звучить як константа, яку автор постійно відчуває. Таким чином його метафори є швидше світоглядними, відображаючи тонке відчуття, що зараз ми якраз ідемо по перешийку між старим і новим часом, і тим перешийком є власне покоління залізних завіс, покоління наших батьків.

- Я з великим трепетом дивлюся на те, як їм це неприємно, що по них ідуть, по їхніх ідеалах, у своїх молодіжних кедах із різнокольоровими шнурівками… Їх хрустить, їм болить, я чую цей хрускіт, по них ідуть майбутнім. Але ці бородаті діти мають пройтися по своїх батьках для того, щоб зі старого часу перейти в новий. І цей текст є зверненням до цього покоління моїх мамів погодитися на цю історичну роль, цю розкішну місію бути цим місточком, по якому пройдеться його бородата дитина в новий час. Де вже не буде того лицемірства, яке було в радянський час, де не буде пристосуванства, всіх тих подвійних стандартів, з якими виросли наші батьки, бо інакше вони не могли вижити в цьому гетто. І я би хотів, щоби цей час колись відламався, щоб ця Атлантида, цей прадавній континент з шумом пішов під землю, щоби цей місточок відпрацював своє, отримав орден похвали і вселенську любов бородатих дітей, і вони вже почали жити в новому часі. Це моя заповітна мрія.

Остап також додає, що в романі йому певною мірою самому довелося долати стереотипи теми заробітчанства, відтак з’являється збірний образ жінки-заробітчанки, яка змінює своє ім’я Рома на Roma, заводить чуйного італійського коханця і стає абсолютно щасливою у своєму Неаполі. Завдяки цьому образу автор ще раз наголошує на своєму сприйнятті щастя як обов’язку. За його візією, кожна людина має право на вибір, де їй жити і бути щасливою, і має право на щастя. Тобто вона має право на цю втечу і це право також адвокатується в романі.  

Після написання цього твору письменник пообіцяв собі взяти паузу на півтора-два роки, адже, за його словами, вклав у цей текст багато свого власного, надривного, і він став для нього свого роду титульним текстом. Втім, №3 неодмінно буде. Після того, як письменник відновиться і з новими творчими силами зможе взятися за новий текст. 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «У цьому тексті я є адвокатом «бородатих дітей» - Остап Дроздов презентував у Рівному новий роман

Додати новий коментар

 

33000, Україна, м.Рівне
(0362) 60 99 93
[email protected]

 

bigmir)net TOP 100
GOLOSNO 2014. Всі права захищені діючим законодавством України. Будь-яке порушення прав переслідується у судовому порядку. Будь-яке відтворення інформації з сайту тільки з письмового дозволу редакції. Відповідальність за достовірність всіх матеріалів, розміщених на сайті, крім матеріалів, які містять посилання на інші інформаційні агентства або інтернет-видання, несе редакційна рада.